Скільки облич ми запам'ятовуємо за  день? Скільки за місяць, а скільки за  все життя? З якою прикрістю іноді  виявляємо, що з повною виразністю  можемо згадати особу сусіда в метро, а  риси колись близької людини назавжди  стерлися з пам'яті. Після насиченого  дня у свідомості миготять фрагменти  осіб, мімічні дійства, якісь значущі й  незначущі особливості. Особи людей як  фасади будинків, архітектурні  особливості яких можуть тішити,  можуть і дратувати. Але незмінно за  фасадом ховається геть несподіваний  внутрішній дворик.
Різні фрагменти тіл і осіб, що  западають нам у душу з усією своєю  спонтанністю, складаються у  своєрідну мозаїку образів, асоціацій  і почуттів. Отак і ходимо ми по  вулицях, кожний зі своїми думками і  намірами, складаємо для себе свій  пазл із відчуттів і емоцій, що потім  чомусь довго і зворушливо зберігаємо.

Візуальний ряд проекту імітує  виринаючі в пам'яті фрагменти  спогадів про людей, що ми їх  зустрічаємо. І кожна картинка — то  своєрідний ключ, що відчиняє двері у  світ спогадів. Там гуркочуть трамваї,  проносяться будинки, падає листя і  пахне шаурма. Такі асоціації  переплітаються з візуальними  образами, ведуть нас по  коридорах  свідомості увісні і наяву, малюють у  голові найдивніші картини і  створюють той неповторний світ  людини, завдяки якому в  ньому  народжується індивідуальність.  Особливість людського мозку  фрагментарно запам'ятовувати людей  оформлюється у вигляді великого  панно з фотографічними зображеннями  носів, ротів, очей, вух, щік, зморшок,  родимок, шрамів. Воно говорить  кожному про своє, підлягає довгому  розгляданню, створює ілюзію пам'яті і  живе власним життям, протягаючи  нескінченні нитки між місцями і  людьми, погодою і душевним станом, між  добре і погано.

Текст — Маша Рубан

Фото — Олександр Маслов

Проект дістав диплома ІІІ ступеню на бієнале молодіжних проектів «Нон-стоп медія», що проходив у Харкові в травні 2006 року.

<< повернутися